Усього через два місяці, 20 травня 2024 року, спливає формальний строк повноважень президента України Володимира Зеленського. В цю дату 2019 року відбулася його інавгурація. Тоді молодий глава держави обіцяв принести країні мир, а старим корумпованим елітам — меч і казав, що обмежиться одним, але яскравим строком правління.

Минуло пʼять років, і ситуація виглядає злим глузуванням над планами Зеленського: країна захищається в повномасштабній війні, яку веде російський агресор, внутрішню політику лихоманить від корупційних скандалів, а самого українського лідера звинувачують у прагненні узурпувати владу. В умовах воєнного стану вибори проводити не можна, що створює небачену раніше проблему для української демократії — коли глава держави залишається на своєму посту довше належного строку, хай і з поважних причин.

Легітимний чи ні

Сумніви щодо легітимності перебування Зеленського на посту президента після 20 травня 2024 року породжені нечіткістю формулювань в українському законодавстві. В Конституції нема прямої заборони проводити президентські вибори в умовах воєнного стану (на відміну від парламентських — див. статтю 83 Конституції України). Стаття 108 вказує, що президент має виконувати свої повноваження до обрання наступного, але інша стаття Основного закону (103) встановлює пʼятирічний строк президентської влади.

Українські правники зауважують, що відсутність можливості продовжити повноваження президента закладалася в Конституцію навмисно, щоб знизити ймовірність того, що якийсь із гарантів узурпує владу, запровадивши воєнний стан.

Водночас закон про вибори прямо забороняє проводити будь-які вибори в період дії воєнного стану. До 20 травня їх в Україні вже точно не буде — воєнний стан продовжили до 13 травня.

Представники влади стверджують, що після 20 травня 2024 року Зеленський стає в. о. президента з повним обсягом повноважень до наступних виборів. Однак його противники тлумачать законодавство так, що правильніше буде зробити в. о. президента голову Верховної Ради, оскільки саме він за Конституцією переймає президентські повноваження в разі неможливості виконання президентом своїх обовʼязків.

В українській історії вже були прецеденти того, що спікер Ради ставав в. о. президента. Саме так було розвʼязано кризу легітимності у лютому 2014 року після втечі Віктора Януковича — тоді виконувачем обовʼязків президента став спікер Верховної Ради Олександр Турчинов, який пізніше передав верховну владу обраному президенту Петру Порошенку.

Однак такий варіант вочевидь не влаштовує Зеленського і Офіс президента. Та й теперішній спікер Ради Руслан Стефанчук, вихідець із пропрезидентської партії «Слуга народу», не претендує на підвищення. Він вже поквапився офіційно підтвердити, що саме Зеленський буде виконувати обовʼязки до обрання нового президента.

Інша справа, що в самому парламенті, який раніше був надійним тилом виконавчої влади, йдуть відцентрові процеси. Голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія констатує розпад міжфракційного консенсусу, який існував на початку повномасштабної війни. Провладна більшість давно не є монолітною; той самий Арахамія повідомляє, що 17 депутатів від «Слуги народу» подали заяви про складання мандата.

Тож спікером Ради, який претендує на пост в. о. президента, аж ніяк не обовʼязково бути Стефанчуку. Зважаючи на дедалі сильніший розбрід в лавах «Слуги народу», противники Зеленського в Раді можуть розраховувати на переформатування парламентської більшості після 20 травня і створення нової. І вже воно змусить Зеленського передати владу новому спікеру, за аналогією з подіями 2014 року.

Поставити крапку в дискусії про строки повноважень Зеленського міг би Конституційний суд. Але Офіс президента не квапиться надсилати туди відповідний запит. По-перше, вже саму появу подібного запиту можна буде витлумачити як підтвердження того, що навіть всередині президентської команди нема певності щодо легітимності свого лідера. А по-друге, Зеленський давно перебуває в конфлікті з більшістю суддів Конституційного суду.

Ще восени 2020 року Зеленський намагався розпустити весь старий склад Конституційного суду через те, що той оспорював нове антикорупційне законодавство. Зробити це не вийшло, але президенту вдалося зі скандалом відсторонити голову суду Олександра Тупицького.

Корені цього конфлікту в тому, що Конституційний суд є вкрай консервативним інститутом, його судді обираються на девʼять років, а його склад визначають президент, парламент і всеукраїнський зʼїзд суддів. З теперішніх тринадцяти суддів сім було призначено ще при президентові Петру Порошенку.

Тож такий склад цілком може відповісти на запит Зеленського таким рішенням, яке тільки поглибить спекуляції довкола його повноважень. Тому український президент вже запустив процедуру відбору кандидатур нових суддів за президентською квотою. Схоже, що в президентській команді, незважаючи на увесь напускний оптимізм, розглядають спливання повноважень свого патрона як своєрідний «день Х», який варто зустріти у всеозброєнні.

Загрози і ризики для Зеленського

Найактивніше тему спливання повноважень Зеленського штовхає опозиція, яка останніми місяцями знову відживилася. Звісно, самі по собі звинувачення в нелегітимності навряд чи збурять українське суспільство, але в поєднанні з серйозними військовими і соціальними проблемами вони можуть виглядати вагоміше.

Суспільна думка поки що радше на боці Зеленського: за даними лютневого опитування КМІС, 69% хочуть, щоб він виконував обовʼязки до кінця воєнного стану, 15% — за проведення виборів, 10% — за перехід повноважень до спікера Верховної ради. При цьому 53% виступають за те, щоб Зеленський висувався на другий строк, хоча частка таких людей поступово падає.

Для головного опонента Зеленського — екс-президента Петра Порошенка — тема з нелегітимністю є зручним важелем тиску, щоб похитнути стабільність влади і змусити її поділитися повноваженнями в рамках проекту широкої коаліції. Оспорювання повноважень діючого президента допомагає націонал-патріотичній частині опозиції опинитися у зручній для неї ситуації боротьби з «антиукраїнською владою» — багато українців традиційно є сприйнятливими до такої агітації.

Активно використовують тему завершення президентських повноважень Зеленського у своїй риториці також його колишні соратники. Екс-спікер Дмитро Разумков вважає, що повноваження президента спливають 20 травня 2024 року, а далі їх треба передати спікеру Верховної Ради: «це не подобається ні Зеленському, ні його офісу, але закон є закон». А один з колишніх впливових нардепів фракції «Слуга народу» Олександр Дубінський (який наразі перебуває під слідством у справі про держзраду) прямо звинувачує Зеленського в узурпації влади.

Історію з хиткою легітимністю Зеленського будуть широко використовувати і кремлівські пропагандисти, і різноманітні євангелісти авторитаризму на кшталт Такера Карлсона. Схема є зрозумілою: президент Путін з великим успіхом переобрався, а Зеленський скасував вибори у своїй країні. Той факт, що вибори в Росії є чистою фікцією — це вже другорядне міркування, яке вимагає додаткових пояснень для аудиторії, мало знайомої з ситуацією. Особливо якщо йдеться про країни Глобального Півдня, де подібне протиставлення, радше за все, сприймуть з розумінням. Тут часто цінують силу та впевненість лідера, для якого в складній ситуації краще зімітувати вибори і показати характер, ніж виконати букву закону і заробити собі імідж слабака.

Однак головна проблема в тому, що сам Зеленський і його команда починають нервово і надлишково реагувати на звинувачення в нелегітимності. Після відставки Залужного, яка не на жарт підточила довіру до президента, Зеленський став дедалі активніше використовувати зачовгану і малопереконливу риторику про «розхитування човна».

Він знову розповідає про підготовку російськими спецслужбами «Майдану-3», зсуваючи дату заворушень на весну 2024 року, і натякає, що будь-які спроби оспорювати його легітимність розглядатимуться як частина ворожого плану з дестабілізації. У владі вже обговорюють практичні кроки у відповідь, які навряд чи знайдуть розуміння у більшості українців — як-от блокування в Україні Телеграму як джерела дезінформації.

Звісно, з тим, що Кремль буде використовувати аргумент про «нелегітимну українську владу», не посперечаєшся. Але кремлівський агітпроп не облишає цей аргумент вже десять років — від самої перемоги в лютому 2014 року Майдану, що його Путін давно й послідовно називає «держпереворотом». Тому розмови Зеленського про прокремлівські змови сприйматимуться українським суспільством не стільки як викриття каверз ворога (що тут нового), скільки як спроба залякати критиків і опозицію. Тобто можуть спрацювати навпаки.

В цілому ж ситуація сповнена злої іронії. Регулярна змінність влади була одним з безсумнівних досягнень української демократії, яке вигідно відрізняло її від більшості інших колишніх радянських республік — насамперед Росії та Білорусі. Тож не дивно, що тепер навіть легкий натяк на загрозу цьому досягненню електризує в Україні як еліти, так і суспільство.