Верховна Рада України прийняла закон про заборону в країні релігійних організацій, повʼязаних з Росією. Офіційна назва нового закону звучить більш загально — Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій. Але зрозуміло, що головним адресатом і закону, і заборони є Українська православна церква Московського патріархату.
Навіть після початку повномасштабного російського вторгнення українська влада довго вагалася і не насмілювалася на такий крок проти структури, що до неї досі входить більшість православних парафій країни. Але зрештою воєнна радикалізація взяла своє: надії на поступове примирення різних гілок українського православʼя поступилися місцем законодавчій забороні. Однак радикальний розвʼязок церковного питання навряд чи стане остаточним і несе в собі загрози виникнення великих проблем як всередині країни, так і у зовнішній політиці України.
Сутність заборони
Початок повномасштабної війни загострив конфлікт між двома основними православними церквами України — автокефальною Православною церквою України (ПЦУ), що була створена на Київському соборі 2018 року і повʼязана з Константинопольським патріархатом, і Українською православною церквою (УПЦ), яка існує з 1990 року і є автономною частиною Московського патріархату. Раніше передбачалося, що вони поступово обʼєднаються в єдину помісну церкву, але війна не залишила місця для діалогу. Присутність в Україні релігійної структури, формально підконтрольної Москві, обурювало патріотичну громадськість і викликало підозри у влади.
Проект закону, спрямованого проти УПЦ, було внесено урядом у Верховну Раду ще на початку 2023 року за ініціативою президента. Володимир Зеленський, який раніше байдуже ставився до суперечок церков і не надто довіряв ПЦУ, повʼязаній з його попередником Петром Порошенком, в умовах війни побачив у церковному питанні ще один інструмент патріотичної мобілізації.
Спроби УПЦ продемонструвати свою незалежність від керівництва РПЦ не переконали владу. Тим більше що на зайнятих Росією територіях багато представників цієї церкви перейшли на бік супротивника. Однак дискусія в парламенті затягнулася, в першому читанні закон прийняли лише у жовтні 2023-го, а до остаточного схвалення дійшло лише зараз.
Підсумковий варіант законопроекту передбачає 9-місячний перехідний період: цей час УПЦ дають на те, щоби влитися до ПЦУ або знайти інший спосіб переконливо дистанціюватися від Москви. Згідно з буквою закону, перед цим Держслужба з етнополітики та свободи совісті має встановити власне факт звʼязку УПЦ з Росією, але з урахуванням того, що цю службу очолює давній прибічник ПЦУ Віктор Єленський, це вже вирішена справа. Щонайменше тому, що канонічний звʼязок УПЦ з РПЦ прописаний у статуті останньої і українські церковники за усього бажання змінити це положення не зможуть.
Остаточну точку в рішенні про заборону УПЦ має поставити суд. Якщо відповідний позов проти УПЦ буде задоволено, вона втратить реєстрацію і права власності, а також не зможе вести офіційну релігійну діяльність, за фактом переходячи на «катакомбне», нелегальне існування. Щоправда, поки не дуже зрозуміло, як саме це виглядатиме на практиці. Адже кожна релігійна громада — це окрема юрособа, а значить, подавати до суду треба буде на кожну з тисяч парафій. Виглядає на те, що процес піде «з голови» — спочатку влада спробує поставити поза законом керівні органи УПЦ, а суди по окремих парафіях підуть потім за спрощеною стандартною процедурою.
Внутрішні проблеми
Зеленський символічно підписав закон проти «московської церкви» 24 серпня, у День незалежності України, апелюючи до патріотичних настроїв в українському суспільстві, які почали підноситися після успішної операції ЗСУ на російській території. Такий розрахунок небезпідставний: згідно з опитуваннями, більшість українців (63%) підтримують заборону УПЦ, і навіть у східних областях за заборону виступають 46%. Не користується популярністю і поточний глава УПЦ митрополит Онуфрій (Березовський) — йому не довіряють 82%.
Втім, попри оптимістичні викладки соціологів УПЦ залишається найбільшою релігійною організацією України. І це факт, від якого складно відмахнутися. Кількість її парафій станом на травень 2024 року становила 10587, або 29% від загального числа релігійних організацій країни. Для порівняння: ПЦУ має 8075 парафій.
Це співвідношення не змогла серйозно змінити навіть війна. Від лютого 2022-го по травень 2024-го лише 685 парафій перейшли від УПЦ до ПЦУ, та й то переважно в центральній та західній Україні. У південно-східних областях число таких переходів мінімальне: в Одеській — два випадки, у Дніпропетровській — один, у Харківській — нуль. За таких умов законодавчий тиск на УПЦ може створити їм ореол мучеників і загнати церковне життя у підпілля, вороже налаштоване до держави, а відтак і відкрите для інфільтрації ворожою агентурою.
Крім того, судові процеси з УПЦ можуть розтягнутися на роки. Представники церкви вже погрожують зустрічними позовами, вказуючи серед іншого на невідповідність нового закону міжнародним зобовʼязанням України. І весь цей час владі доведеться відповідати на звинувачення у релігійних переслідуваннях.
Однак президентська команда, схоже, не сприймає всерйоз ризики, повʼязані з забороною УПЦ, і взагалі слабко поінформована про церковне життя. Наприклад, віце-премʼєр Ірина Верещук заявила, що українська влада має «припинити вплив ворожої російської церкви на українців не лише в Україні, а й за її межами. Всюди за кордоном, де є українці, має бути наша українська церква!» Хоча згідно з церковним правом ПЦУ як автокефальна частина Константинопольського патріархату не має права відкривати свої парафії за межами України, що було прямо зазначено в Томосі про автокефалію 2018 року.
Водночас голосування у Верховній Раді показало, що в Україні зберігається невеликий, але затятий опір забороні. Проти нового закону голосували не лише залишки проросійської ОПЗЖ (група Юрія Бойка), а й деякі депутати, обрані від «Слуги народу». Яскравий приклад останніх — мажоритарник з Одеси Артем Дмитрук, який пішов в опозицію не в останню чергу через церковне питання. Він жорстко критикував закон про заборону УПЦ і невдовзі втік з країни через порушені проти нього кримінальні справи, щоправда, не повʼязані з його православним активізмом.
Розкритикував новий закон і колишній спікер Офісу президента Олексій Арестович. Наразі подібні погляди є радше маргінальними, але в майбутньому церковне питання може стати однією з тем для розкрутки нових політичних лідерів, особливо у південно-східних областях. Наприклад, до прибічників УПЦ належить один з найпопулярніших спортсменів країни — боксер Олександр Усик.
Зовнішні проблеми
Важливим є й більш широкий православний і міжнародний контекст нового закону. Позиція Росії та її союзників на кшталт Білорусі або Сербії у церковному питанні відома: захист «канонічної церкви» і засудження «розкольників» були частиною кремлівського наративу ще з 2000-х років. Але міжнародні проблеми ПЦУ цим не обмежуються. Її досі не визнали навіть церкви православних країн НАТО — Болгарії та Румунії (Грецька (Елладська) церква визнала ПЦУ ще 2019 року).
Церква є консервативною інституцією, і багато її лідерів розглядають українську автокефалію як політизовану новоробку і воліють визнавати канонічними їхніх опонентів з УПЦ, за усіх можливих претензій до патріарха Кирила. Наприклад, болгарський патріарх Даниїл, відомий проросійськими поглядами, вже підняв тему дискримінації УПЦ. Негативно на заборону УПЦ відреагував також Ватикан, як і Всесвітня рада церков (там головує пресвітеріанська церква ПАР, що представляє країну БРІКС).
Одним із факторів, що довший час стримував Київ від заборони УПЦ, була негативна реакція багатьох консерваторів у США на можливість заборони християнської конфесії. Наприклад, повʼязаний з командою Трампа адвокат Роберт Амстердам активно відстоює інтереси УПЦ на міжнародній арені. В результаті деякі українські депутати не хотіли голосувати за закон, бо побоювалися потрапити під американські санкції. Судячи з усього, подібні побоювання і підштовхнули Київ включити до остаточної редакції закону 9-місячний перехідний період, щоб встигнути зрозуміти, як церковне питання відібʼється на відносинах з ключовим союзником.
З іншого боку, Україна не сама у своїх проблемах з розділенням Росії та православʼя. Зі схожою дилемою, хай і менш гострою, зіткнулися й інші країни Східної Європи. Наприклад, влада Естонії висуває до місцевої Естонської православної церкви приблизно ті самі вимоги — повністю розірвати канонічні звʼязки з Московським патріархатом під загрозою заборони і приєднатися до Естонської апостольської православної церкви, повʼязаної з Константинопольським патріархатом. Пильну увагу державних органів привертає і православна церква в Чехії — як зарубіжні парафії РПЦ, так і Православна церква Чеських земель. Ще 2023 року Чехія внесла патріарха Кирила у свій санкційний список.
Все це створює складну колізію, яку важко розвʼязати без того, щоб не створити проблеми в майбутньому, коли поляризація воєнного часу неминуче розмиватиметься. З одного боку, російська агресія унеможливила збереження в попередньому вигляді московської гілки православʼя у Східній Європі, де її небезпідставно розглядають як інструмент втручання у внутрішні справи сусідів. З іншого — боротьба з нею створює тривожні прецеденти обмеження духовного життя мільйонів в інтересах національної безпеки.
Власне, так само чинить стосовно релігійних конкурентів РПЦ і сама Росія, обгрунтовуючи релігійні гоніння геополітичними міркуванням. На анексованих територіях України громади УПЦ просто поглинаються РПЦ, як це сталося в Криму. Глава Офісу президента України Андрій Єрмак звинувачує РПЦ в тому, що вона та її філіали є лише «інструментом у руках держави для зміцнення влади та поширення впливу». Однак хіба не того самого наразі хоче від української церкви офіційний Київ? Що довше триває війна в Україні, то більшої деформації зазнають не лише суспільства протиборчих країн, а й власне принципи віротерпимості.
