Майбутня зовнішня політика наступного президента США Доналда Трампа залишається рівнянням з багатьма невідомими — чи піде він в бік ізоляціонізму, чи, навпаки, буде жорстко відстоювати раніше окреслені американські позиції в різних кінцях світу. Для України, яка веде війну з супротивником, що переважає її силою, і критично залежить від допомоги Вашингтона, перемога Трампа стала джерелом і тривог, і надій одночасно. Кожен бачить у ній щось своє — в діапазоні від тотальної зради до шансу на реванш.
Зеленський у пошуках
Для президента Володимира Зеленського і його команди перемога Трампа за всіма формальними ознаками має бути поганою новиною. Новий американський лідер неодноразово заявляв про своє прагнення якомога скоріше закінчити війну, при цьому не надто цікавлячись думкою Києва. Великі питання в нього викликає і надмірна, з його точки зору, допомога США Україні. Ба більше, у двох президентів — українського й американського — вже є своя історія особистих відносин, яку важко назвати безхмарною. Саме невдала комунікації з Зеленським свого часу стала приводом для спроби оголосити Трампу імпічмент.
Останній візит Зеленського до США перед виборами теж не назвеш успішним з точки зору побудови відносин з Трампом. Українського президента постійно звинувачували у підігруванні демократам, хоча уникнути цього в умовах запеклої передвиборчої боротьби було практично неможливо. Зеленський і Трамп тоді зустрілися, але прориву не відбулося.
Тому зараз на Банковій готуються до важких часів, і перші звістки про кадрову політику Трампа є невтішними. До нової команди Білого дому добирають людей, з якими київська влада вже має зіпсовані відносини. Більш ніж скептично до Зеленського налаштовані віце-президент ДжейДі Венс і бізнесмен Ілон Маск, який наразі набуває великого впливу у Білому домі. Впливових противників у таборі американських переможців має й глава Офісу президента Андрій Єрмак.
Вистачає навіть зовсім одіозних прикладів: 2022 року Центр протидії дезінформації при РНБОУ звинуватив теперішнього кандидата на посаду глави розвідки Талсі Гебберд у тому, що вона працює на Росію. При цьому екс-держсекретар Майк Помпео, на якого в Києві покладали певні надії (серед іншого, він входить до ради директорів українського мобільного оператора «Київстар»), до нової команди Трампа, схоже, не потрапляє.
Тож від Трампа в Києві чекають примушування до миру і скорочення допомоги. Вочевидь, «план перемоги» Зеленського, який не справив особливого враження на демократичну адміністрацію, навряд чи отримає підтримку республіканців. І тут ідеться навіть не стільки про зміст плану, скільки про те, що за наступного американського президента будь-яке врегулювання може піти лише за «планом Трампа». Під великим питанням опиняться і євроатлантичні устремління України, з урахуванням загального скепсису Трампа стосовно майбутнього НАТО.
Втім, все це ще не означає, що в Києві панують відчай і безвихідь. Там памʼятають і іншого Трампа — президента, за якого Україна отримала перші «Джавеліни», а американські війська вперше вступили у пряме зіткнення з російською армією в Сирії, хай і у виді найманців ПВК «Вагнер».
В Києві розраховують, що миротворчий план Трампа, хай яким він буде, може швидко провалитися, зіткнувшися з агресивною впертістю Кремля, який увійшов у смак ультиматумів. А розчарувавшися у можливості домовитися з Путіним, Трамп не тільки не скоротить допомогу Україні, а, навпаки, зніме усі попередні обмеження і червоні лінії.
В цьому плані оптимізм в українського керівництва викликає висування на посади радника з нацбезпеки і держсекретаря «яструбів» Майка Уолтца і Марко Рубіо. Є надії також на те, що представники американського ВПК, які підтримували кампанію Трампа, лобіюватимуть поставки зброї Україні, яка стала найбільшим її імпортером в Європі.
Наламавши спочатку дров, останнім часом Київ намагається налагоджувати більш збалансовані контакти серед американських еліт, вибудовуючи відносини з обома таборами. Зокрема, один із пунктів «плану перемоги» Зеленського, який багато кого здивував, — про запрошення західних інвесторів до розробки українських надр, — ймовірно, був реверансом у бік Трампа, спробою говорити з ним в рамках властивого йому бізнес-підходу в зовнішній політиці. Питання в тому, якою мірою цей меседж буде почутий.
Дедалі більша персоналізація зовнішньополітичних рішень в обох столицях робить комунікацію між ними особливо важливою. Нинішня посол України в США Оксана Маркарова навряд чи пасує на цю роль, оскільки не користується популярністю в республіканському таборі, де вимагали її відставки за підігрування демократам під час виборів. А знайти їй підхожу заміну буде непросто — зважаючи на дефіцит кадрів в українському МЗС, недавню зміну міністра і фактичне підпорядкування відомства Офісові президента.
Особливо важливу роль відіграє те, чи зможе знайти спільну мову з новою адміністрацією глава Офісу президента Андрій Єрмак — друга людина в теперішній Україні та неформальний керівник зовнішньої політики Києва. З американського боку вагомою буде фігура спецпредставника з питань України — ймовірним кандидатом на цю посаду називають юриста Бориса Епштейна, вихідця з колишнього СРСР. За іншою версією, ним може стати кадровий дипломат Брайан Хук, який працював у Держдепі за Буша-молодшого і під час першого строку Трампа, коли він був відомий жорсткою позицією стосовно Ірану.
Опозиція на старті
Прихід Трампа до Білого дому оживив і українсько опозицію — а особливо табір прихильників екс-президента Петра Порошенка, який сприймає ситуацію, що склалася, як win-win. Якщо Трамп почне тиснути на Зеленського і той почне піддаватися, його можна сміливо звинувачувати у зраді (Порошенко вже прокреслив червоні лінії для Зеленського). Якщо ж Зеленський затнеться і почне конфліктувати з Трампом — звинувачувати у нереалістичній політиці і псуванні відносин з головним союзником.
Водночас самому Порошенку, тісно повʼязаному з елітами Демпартії, навряд чи світить підтримка за республіканців. Слід згадати, що американська війна компроматів, повʼязаних з Україною (справа політтехнолога Пола Манафорта, який працював з Януковичем і Трампом, справа Burisma і так далі), почалася у США саме в період каденції Порошенка.
Зарухалися і всілякі вигнанці з команди Зеленського. Зовнішньополітична непевність створює для них інформаційний привід нагадати про себе. Почав збиратися додому з вимушеної еміграції колишній спікер Банкової Олексій Арестович — він запевняє, що Трамп буде «зносити» Зеленського.
Олександр Дубінський — екс-нардеп, який перебуває у СІЗО за звинуваченням у держзраді, — вважає себе постраждалим за Трампа, оскільки опинився за гратами за участь у публікації компромату на Байдена. Втім, навряд чи в Білому домі мають чітке уявлення про те, хто це такий, зате Дубінський має токсичний звʼязок з іншим екс-нардепом, Андрієм Деркачем, заслуги якого за шпигунською лінією перед Кремлем нещодавно було винагороджено кріслом сенатора у Раді Федерації РФ.
З оптимізмом сприйняли прихід Трампа і захисники УПЦ МП. Республіканці вкрай негативно реагували на прийняття в Україні закону, що фактично забороняє діяльність цієї великої християнської конфесії, а юрист Трампа Роберт Амстердам вів активну кампанію на захист УПЦ. Доходило до того, що деякі нардепи від «Слуги народу» боялися голосувати за закон проти Московського патріархату через ризик американських санкцій після перемоги Трампа.
Всі ці різнорідні очікування нагадують те, що відбувалося в Україні після неочікуваної перемоги Володимира Зеленського на президентських виборах 2019 року. Тоді теж кожен бачив у ній щось своє, але в підсумку майже всі обманулися у своїх очікуваннях.
Олігархи, які планували маніпулювати недосвідченим президентом, зазнали поразки — головний кандидат в маніпулятори Ігор Коломойський взагалі опинився за гратами. Гаданий «капітулянт» Зеленський став успішним військовим лідером, а його початкова мʼякість у національно-мовних питаннях обернулася на жорстку кампанію українізації.
Тому передбачати, як складуться відносини двох імпульсивних і непередбачуваних лідерів, — справа невдячна. В кожному разі вперті чутки про можливість українських президентських виборів у 2025 році відбивають ці очікування. Політична ситуація в Україні була надто довго заморожена, а поява нового президента у Вашингтоні дає зручний привід спробувати це змінити.
Суспільство в очікуванні
Зміна влади в США викликала бродіння і в українському суспільстві. Трамп ніколи не входив до числа лідерів симпатій українців: під час його минулого президентського строку в 2018 році до нього позитивно ставилися 34%, у 2019 році — лише 30% (до того ж у західних регіонах показники були вищими, ніж у східних). Для порівняння: до Байдена у 2021 році позитивно ставилися 64%, а на тлі американської підтримки України після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році йому довіряли 89% українців.
Однак наразі українське суспільство втомилося від війни і розчароване невдачами на фронтах, що підштовхує багатьох бачити у перемозі Трампа шанс на закінчення бойових дій. Українська суспільна думка дедалі частіше схиляється до компромісу заради миру — від 2022 року до 2024 року кількість українців, готових прийняти територіальні поступки заради зупинення війни, виросло з 10% до 32%. За нещодавніми даними Gallup, 52% українців хочуть швидкого завершення війни через переговори. Хоча при цьому вони більше довіряють посередництву ЄС (70%), ніж США за президента Трампа (49%).
Незважаючи на критичні висловлювання Трампа про Україну під час виборчої кампанії, українці наразі покладають на його президентство найрізноманітніші надії. Як на сильного лідера, який перейде від розчаровувальної обережної тактики демократів до жорсткої розмови з Кремлем. І одночасно як на можливість перекласти прийняття складного рішення про зупинення війни на потужну зовнішню силу, оскільки таке зупинення неминуче призведе до втрати території і знищить політичну репутацію будь-якого українського лідера.
В кожному разі перемога Трампа може стати холодним душем для суспільної думки України. За час російського вторгнення українці звикли до того, що їхня війна є війною усього вільного світу, а Захід є надійним тилом для України, хай його допомога і не завжди виявляється достатньою і вчасною. Трамп додає в цю диспозицію добрячу порцію егоїстичної прагматики, що ставить на перше місце вигоду Америки, як він її розуміє. Він допомагатиме Україні, якщо це узгоджуватиметься з його принципом America first. Що може стати більш протверезливим підходом, ніж тактика попередньої адміністрації, в тому числі для України.
