Відхід Андрія Єрмака з посади керівника Офісу президента є, безумовно, епохальною подією для політичного життя України. Його вимушене звільнення є викликом не лише особисто президентові Володимиру Зеленському, а й усій суперпрезидентській системі влади, яку Зеленський розбудовував з перших своїх днів на посаді.
В цій моделі поява персонажів, подібних до Єрмака, була неминучою: через порушення балансу між гілками влади критично виросла роль найближчого оточення президента. Однак падіння президентського фаворита, який здавався всемогутнім, створює як можливість для оздоровлення системи, так і ризик її поринення у хаос.
Не передбачений конституцією
Фігура очільника Офісу президента України Андрія Єрмака демонізувалася давно і грунтовно. Цей процес почався ще влітку 2020 року, в часи «Вагнергейту», коли припускомо за його вказівкою було скасовано операцію українських спецслужб з затримкою російських найманців. Відтоді опоненти не шкодували для Єрмака чорних фарб, називаючи його злим генієм української політики.
Частково ця критика була виправдана: за пʼять років перебування на посаді Єрмак набув величезного впливу, розставив усюди своїх людей і створив неілюзорну загрозу узурпації влади.
Втім, річ була не лише в самому Єрмаку, а й в обставинах. По-перше, він зайняв традиційну нішу в українській політиці, де постійна боротьба президентів і парламенту змушує перших справляти собі власний розгалужений штаб — президентську адміністрацію.
Цей орган із туманними і не регламентованими конституцією повноваженнями неодноразово перетворювався на головний центр сили, якщо туди приходив амбіційний управлінець. Достатньо згадати, яким впливом користувалися Дмитро Табачник і Віктор Медведчук за Леоніда Кучми або Віктор Балога за Віктора Ющенка.
Задовго до Єрмака будівля на Банковій, де знаходиться президентська адміністрація, набув такої зловісної репутації, що одним із перших кроків Зеленського після здобуття влади було перейменування її на Офіс президента. Далі мав відбутися її переїзд на знак розриву з минулим, але це так і не було реалізовано. Тож не дивно, що у випадку з Єрмаком зорі знову зійшлися: як майстер закулісних інтриг, розбудови кадрових мереж і клієнтських звʼязків, він опинився в потрібному місці в потрібний час.
Свою роль у злеті Єрмака також зіграло те, що після приходу до влади Зеленський став у режимі створення доконаних фактів, всупереч конституції будувати в Україні суперпрезидентську модель влади як альтернативу захопленій олігархією та корумпованій парламентській системі. Низка криз — пандемія ковіду (2020), війна з олігархією (2020-2021), російська військова загроза (2021) і, нарешті, повномасштабна війна — лише сприяла зміцненню цієї централізованої системи.
В її рамках центр прийняття рішень неминуче зміщувався до ближнього кола президента, включаючи різноманітних радників, а очільник президентського Офісу автоматично ставав де-факто другою особою в державі.
До того ж політичному дилетанту Зеленському була потрібна поряд людина зі схожим бекграундом, яка розмовляла б із президентом однією мовою, була амбіційною, але не надто тягнула ковдру на себе (на цьому погорів перший очільник Офісу за Зеленського Андрій Богдан).
Єрмак ідеально вписався в цю роль — виходець з шоу-бізнесу, без особливого політичного досвіду, але з великими управлінськими амбіціями. Все це сполучалося у нього з відʼємною політичною харизмою, що змушувало вдовольнятися роллю другого номера. Єрмак був одночасно і всемогутнім царедворцем, і блискавковідводом для негативу. Обидві функції він виконував справно.
Падіння Єрмака
Дует Зеленського і Єрмака успішно пропрацював багато років, витримавши тяжкі кризи. Але фатальною помилкою стала атака на незалежні антикорупційні органи влітку 2025 року — судячи з витоків інформації з НАБУ, глава Офісу президента відігравав у цій операції ключову роль.
У цій авантюрі змішалося кілька мотивів: прагнення відстояти свою суверенність проти контролю з боку західних союзників, бажання захистити ближнє коло президента від розслідувань і, зрештою, банальна переоцінка власної могутності, яка особливо виросла після публічної сварки Зеленського з Трампом, що явно закружила голову українському лідеру (в західних ЗМІ винуватцем тієї сутички також називають Єрмака). Президентська команда розраховувала на швидку внутрішньополітичну перемогу, але опинилася в ситуації політичної кризи — тиск на НАБУ не був сприйнятий ані українським суспільством, ані опозицією, ані західними союзниками.
Спробу обмежити повноваження антикорупційних органів довелося поспіхом відмотувати назад, а через кілька місяців НАБУ відповіло на атаки публікацією плівок, що викривають масштабну корупцію в ближньому оточенні президента. Спочатку скандал безпосередньо не зачіпав Єрмака, але незабаром зʼявилися витоки інформації про те, що згадуваний на плівках «Алі-Баба» — це очільник Офісу президента Андрій Борисович.
З записів витікало, що Єрмак міг бути причетний до атаки на антикорупційні органи влітку 2025 року, даючи відповідні доручення силовикам. Однак офіційних звинувачень проти нього не висунуто й досі.
Зеленський до кінця боровся за свого главу адміністрації, відставки якого вимагала й опозиція, й частина споборників. Президенту навіть вдалося придушити бунт у власній фракції «Слуги народу», якій він дав зрозуміти, що не прийматиме кадрових рішень під тиском.
Відтак Зеленський призначив Єрмака головою делегації на переговорах щодо мирного плану Трампа. Сам Єрмак був зайнятий готуванням удару у відповідь по опонентах в антикорупційних органах і парламенті. Однак скандал вже надто розрісся, щоб Єрмак зміг всидіти.
Після обшуків у резиденції керівника ОП і не очікуючи висунення йому звинувачень, президент розпрощався зі своїм адміністратором. При цьому ніхто з численних креатур Єрмака у коридорах влади не ризикнув публічно за ним обстати. Навпаки, більшість із них зробила усе, щоб дистанціюватися від патрона, який став токсичним, а деякі навіть взяли активну участь у його скиненні.
Одразу ж після відставки Єрмака почався кастинг на місце його змінника, але кадрова лава запасних виявилася занадто короткою — ще одна проблема команди Зеленського, яка переслідувала її від самого початку. Потенційні кандидати на посаду нового очільника Офісу президента або самі виявляються креатурами Єрмака (що неминуче породить чутки, що він продовжує правити через своїх маріонеток), або теж фігурують в антикорупційних розслідуваннях, або вже займають важливі посади, де їм важко знайти заміну.
Тобто відставка Єрмака, можливо, розрядила політичну напругу в країні, але поки не розвʼязала жодної з проблем, що накопичилися.
Парламент з переворотом
Відхід Єрмака означає, що Зеленський залишився на вершині сам. Майже усі, хто стояв біля витоків його команди, з тих чи інших причин відсіялися. Хай хто тепер прийде в крісло очільника адміністрації, ця людина вже не буде користуватися такою самою довірою президента і навряд чи стане так само впливовою, як Єрмак.
Увесь негатив тепер теж буде валитися безпосередньо на Зеленського — поганих бояр, на яких можна було перекидати відповідальність, біля президента не залишилося. Це значно знижує шанси на переобрання Зеленського, коли дійде до нових виборів.
Зеленський, безумовно, спробує скористатися нагодою для чергового «перезавантаження» команди, щоб створити відчуття оновлення в умовах відсутності демократичної ротації. Відставка Єрмака може відіграти свою роль і на зовнішньополітичному треку: з колишнього глави ОП можна зліпити образ яструба, який нібито стопорив компромісні пропозиції американців, і тим відкрити можливість для поступок.
Частина президентської команди, в минулому незадоволена диктатом Єрмака, спробує скористатися ситуацією для часткового переформатування влади. Премʼєр Юлія Свириденко і лідер фракції «Слуги народу» Давид Арахамія, спираючись на парламентську більшість, можуть спробувати зробити систему більш збалансованою, повернувши субʼєктність Кабміну та Верховній Раді. Кадрова чистка зачепить і регіональну владу, де вистачало ставлеників відставленого глави ОП.
Також падіння Єрмака активізувало не лише помірне крило «антиєрмаківців» у владі, а й опозицію, яка, відчуваючи слабкість Зеленського, готова продовжити тиск на президента. Однією з її цілей є формування нового уряду, де були б представлені опозиційні партії, а також повернення усієї системи влади в парламентсько-президентське річище.
Найрадикальніший сценарій може бути повʼязаний з переформатуванням більшості в парламенті. Фракція «Слуга народу», пройшовши низку розколів і чисток, вже скоротилася з 254 до 229 депутатів. Якщо з неї вийде бодай ще чотири депутати, то пропрезидентська партія втратить більшість у 226 голосів. Це, своєю чергою, може призвести до відставки уряду і формування нової коаліції в парламенті. Втрата більшості також може закінчитися повною дезінтеграцією аморфної «Слуги народу» та розпадом її на різноманітні «групи за інтересами».
Такий переформатований парламент може не тільки змінити уряд, а й обрати нового спікера — більш субʼєктного, ніж теперішній президентський лояліст Руслан Стефанчук. А відповідно до української конституції, саме на голову Верховної Ради покладаються обовʼязки глави держави у випадку, якщо президент втрачає свої повноваження (як це вже було 2014 року, коли після втечі Віктора Януковича тимчасовим в. о. президента став обраний спікером Олександр Турчинов).
Подібний сценарій може як стати підгрунтям нового патріотичного консенсусу, так і призвести до ескалації політичного протистояння та подальшого хаосу. Владімір Путін неодноразово заявляв, що з усіх українських інституцій він вважає легітимною лише Верховну Раду. Виглядає, що розрахунок тут робиться саме на внутрішньопарламентський переворот, який приведе на посаду президента України когось більш комфортного для Кремля. Щоправда, ризики такого розвитку подій очевидні в Україні і владі, і опозиції, а тому ніхто в Києві не поспішає робити різкі кроки.
