Коли у лютому 2024 року президент Володимир Зеленський звільняв популярного головкома Валерія Залужного, це рішення подавалося як початок великого перезавантаження української влади. Але якщо з військовим керівництвом президентська команда розібралася у прискореному режимі, то оновлення цивільної вертикалі розтягнулося на кілька місяців. Перша хвиля звільнень відбулася навесні 2024 року, коли багатьох старих соратників Зеленського на впливових посадах замінили люди глави Офісу президента Андрія Єрмака. І лише зараз, у вересні, справа дійшла до уряду: у відставку пішли одразу пів дюжини міністрів, включно з очільником МЗС.
Непотоплюваний премʼєр
Попри велику кількість відставок найпомітнішим рішенням у поточному оновленні українського уряду стало те, що своє місце зберіг очільник Кабінету міністрів — премʼєр Денис Шмигаль. Він залишається на цій посаді вже понад чотири роки, з березня 2020 року, що є винятково довго за мірками бурхливої кадрової політики Зеленського. Чутки про незабарну відставку Шмигаля виникали неодноразово і особливо активно обговорювалися цього літа, коли стверджувалось, що його замінить близька до Єрмака віце-премʼєр Юлія Свириденко. Однак Шмигалю незмінно вдавалося встояти.
Секрет непотоплюваності премʼєра зрозумілий: малопомітний і технократичний Шмигаль охоче погодився на ситуацію, коли у воюючій Україні уряд перестає бути самостійним центром сили, слухняно виконуючи президентську волю. Наразі в Києві нема й натяку на звичний для попередніх десятиліть конфлікт між президентом і премʼєр-міністром. Зеленського такий стан речей цілком влаштовує, а тому він вчергове не наважився міняти лояльного і перевіреного технократа без політичних амбіцій, та ще й в умовах украй короткої лави запасних.
Цю обмеженість кадрового резерву підтверджують відставки, що відбулися, адже вони більше схожі на рокіровку, ніж на оновлення влади. Віце-премʼєр Ірина Верещук, яка курувала реінтеграцію окупованих територій, переходить на роботу до Офісу президента. Віце-премʼєр з питань євроінтеграції Ольга Стефанішина перейде на посаду міністра юстиції. Новим очільником МЗС стане перший заступник міністра Андрій Сибіга. Міністр стратегічної промисловості Олександр Камишін іде в радники президента, що за теперішніх українських реалій можна вважати підвищенням.
Міністерство стратегічної промисловості очолив директор «Укроборонпрому» Герман Сметанін, а голова Фонду держмайна Віталій Коваль перемістився у крісло міністра аграрної політики. Зовсім з влади пішов хіба що Ростислав Шурма, який курував у Офісі президента економічний блок, але його все ж надто сильно критикували за ситуацію в енергетиці.
Тобто вже не йдеться про радикальне оновлення владної команди. Кадри ніколи не були сильною стороною Зеленського — з гострою кризою людських ресурсів він зіткнувся ще до великої війни. А в теперішніх умовах воєнного стану, коли реальні повноваження уряду різко скоротилися, а обсяги кризисного менеджменту збільшилися, бажаючих зайняти міністерські крісла знайти складно.
Відсутність нових облич і проривних ідей у президентській команді намагаються замінити перетасуванням повноважень. Наприклад, планується злити відомство у справах окупованих території з Міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури, на чолі якого стане чергова людина Єрмака Олексій Кулеба, однофамілець колишнього глави МЗС Дмитра Кулеби.
Однако якогось чіткого плану за цими перерозподілами не проглядається. Наприклад, обговорюються найбільш чудернацькі і суперечливі речі. Паралельно до розмов про необхідність скоротити кількість міністерств лунають пропозиції створити нове «Міністерство повернення українців» з туманними повноваженнями.
Зміни в уряді виявилися надто показними, тож не викликали розуміння навіть у пропрезидентської більшості у Верховній Раді. Про деякі відставки депутати дізналися день у день, а деякі міністри йшли, навіть не відзвітувавшися перед парламентом. Відтак звільнення проходили через парламент зі скрипом, для деяких відставок з першого разу не вистачило голосів. Депутати таким чином прагнули продемонструвати Офісу президента свої можливості блокувати його ініціативи — тим більше що такий шанс їм випадає дедалі рідше.
Криза МЗС
Найпомітнішою в шерезі міністерських відставок стала зміна очільника МЗС. Дмитро Кулеба пішов з посади, яку обіймав від березня 2020 року. Саме на період його керівництва припав процес переносу зовнішньої політики в Офіс Президента, а точніше — у відання його глави Андрія Єрмака, який тепер стоїть майже за всіма зовнішньополітичними ініціативами України.
Все це послабило МЗС, аж до того, що багато міжнародних зустрічей президента нині організовуються в обхід міністерства, а посольства скаржаться, що перетворилися на «піар-агентства Зеленського і контори з бронювання квитків». Мають місце непоодинокі випадки, коли кадрові дипломати залишають відомство і навіть стають неповерненцями.
До того ж Офіс президента вимагає від українських послів напористого і агресивного стилю спілкування, в дусі колишнього посла в Німеччині Андрія Мельника, якого після перебування у Німеччині на час підвищили до заступника міністра закордонних справ. Власне, і Дмитру Кулебі у претензію президент зрештою поставив нерішучість у вимогах поставок зброї для України.
А ось новий очільник МЗС Андрій Сибіга добре підходить для нових завдань. З одного боку, він досвідчений дипломат, який працював у такій важливій для Києва країні, як Туреччина (посол в Анкарі у 2016–2021 роках). З іншого — в останні роки Сибіга працював в Офісі президента, куруючи зовнішню політику у визначеному воєнними потребами напрямі. Наприклад, саме Сибіга був ініціатором скандального рішення не видавати документи чоловікам призовного віку за кордоном.
Його повернення до МЗС навесні цього року вже говорило про прийдешню заміну міністра і остаточну вбудову зовнішньої політики у сферу впливу Офісу президента. Але негайної заміни міністра тоді не відбулося, щоб уникнути невдоволення американських союзників, які були хорошої думки про Кулебу. А ось наразі Білому дому вже не до перестановок у Києві. І це теж показовий штрих: кадрові перестановки в українському керівництві дедалі частіше відбуваються без урахування думки союзників.
В умовах відсутності виборів перестановки в уряді залишилися ледь не єдиною можливістю для президента продемонструвати якісь зміни у владі та підбадьорити українське суспільство. Але фактично вони продукують ще більшу централізацію і монополізацію влади. Поточна міністерська чистка добре відбиває основні тенденції правління Зеленського, які в умовах воєнного стану унаочнилися ще більше: прагнення до централізації, формування де-факто президентської структури влади, фаворитизм і віра не в інститути, а в персоналії, які можна довільно комбінувати на свій розсуд.
